Рудий листоноша

Ця історія трапилась років сорок тому у Варвинському районі, що на Чернігівщині. Через термін давності тамтешні листоноші зі стовідсотковою достовірністю вже не можуть сказати, у якому саме селі відбувались події, про які піде мова далі, але той факт, що вони справді мали місце, підтверджують в один голос і передають цю дивовижну розповідь із покоління в покоління. Тепер про неї дізнаєтесь і ви, шановні читачі.

*****

 

Отож в одному з варвинських сіл жила-була бабуся Одарка, яку по-вуличному всі називали Лободиха (за прізвищем – Лобода). Жінка була самотньою, хоча колись мала і чоловіка, і сина. Та, на жаль, доживати віку довелось самій. Мала, щоправда, далеких родичів десь у Казахстані. Вони час від часу надсилали бабусі вітальні листівки до свят. А їй так хотілося отримати бодай одненького листа від рідні! І щоразу, як у будинку з»являлась листоноша, баба Одарка з надією заглядала їй у вічі, сподіваючись на радісну вісточку, та все перепитувала: «Може, таки є щось для мене?» Ви ж, шановні читачі, пам»ятаєте: йдеться про час, коли мобільних телефонів ще не було і впомині, а стаціонарні вважались розкішшю, особливо на селі. Тож люди спілкувались переважно за допомогою листів чи телеграм, і листоноші тоді сумками носили кореспонденцію по домівках.

 

Самотність нашої баби Лободихи прикрашали хіба що кілька курочок з півником, песик Тузик та котик Борька – рудий красень з великими жовтими очима. За ними бабуся доглядала, з ними ж розмовляла, ділилась своїми радощами та жалями. А останніх у старенької, зрозуміло, було набагато більше. Про них добре знала і місцева листоноша Валентина Петрівна, яка частенько бувала в будинку баби Одарки: приносила газети, пенсію. Зауважимо, що тоді, як, власне, і зараз, поштарка на селі не лише розносила пошту, а й виконувала функцію, так би мовити, своєрідного сімейного лікаря, особливо для одиноких стареньких. Цього разу Петрівна нарешті завітала до бабусі Лободихи із рекомендованим листом від родичів. Зайшла до хати, за звичкою поставила свою сумку на ослін і підсіла до столу, аби допомогти щасливій клієнтці заповнити документи. Трішки погомоніли, обмінялись новинами, і листоноша пішла. Лише провівши її і повернувшись до хати, бабуся помітила, що зник лист, який вона перед тим поклала на стіл. Обнишпорила всі кутки – наче випарувався! Подумалось: може, листоноша випадково поклала його назад у свою сумку? Наздогнала її вже через кілька дворів, передивились усю кореспонденцію – нема листа. Так і повернулась засмучена бабуся додому ні з чим. Присіла на стільчик і замислилась: де ж той злощасний лист міг подітися? А тим часом рудий Борька, мружачи свої жовті очі і тихенько муркочучи, терся об ноги своєї господарки, наче заспокоюючи її, мовляв, не журись, усе буде добре.

 

На цьому, можливо, і закінчилась би наша історія. Якби до баби Лободихи якраз перед Новорічними святами не завітали місцеві школярі. Вони, бачте, вирішили прикрасити шкільну ялинку старовинними іграшками і пішли збирати їх по всьому селу. Бабиної хати також не оминули. Старенька пригадала, що десь на горищі має бути коробка з прикрасами: колись давно, ще як її покійний синок був маленьким, щоразу на Новий Рік в оселі пахло свіжою хвоєю, а ялинка сяяла іграшками і гірляндами, привезеними чоловіком після війни з Німеччини. Рідкісної краси були ті прикраси, але вже багато років припадали пилом у найтемнішому кутку горища, куди давно не ступала людська нога.

 

Тож взяла бабуся гасову лампу і полізла на горище. Кіт гайнув поперед неї. Залізла нагору, присвітила у куток – Боже-світе, а що ж це таке?! Поряд з коробкою, де зберігались іграшки, лежав… лист. А біля нього, гордовито піднявши голову з примруженими від задоволення очима, сидів Борька. І вираз його кошачої мордочки був промовистішим за будь-які слова: «Ну що, хазяйко, ти задоволена»?

 

Листоношу Валентину Петрівну та бабу Лободиху після того випадку односельці час від часу зустрічали жартами: «А що там Поштар у вас поцупив?» А листоноша, з тих пір, буваючи у будинку баби Лободихи, постійно озиралась на Борьку, котрий безупинно спостерігав за нею примруженими очима…