Старість її вдома не застане…

SONY DSC

У свої 78 років Віра Михайлівна Василенко з Карасинівки, що в Козелецькому районі на Чернігівщині, не лише тримає корову і порає чималенький город. Маючи такий поважний вік, жінка і досі працює сільським листоношею. Щодня будь-якої пори року і за будь-якої погоди вона сідлає свого двоколісного коня та вирушає до сусідніх Бригинців, де розташоване відділення поштового зв’язку (загалом накручує за день близько півтора десятка кілометрів). А потім, завантажена кореспонденцією, пенсіями, замовленнями односельців, повертається додому. Там її з нетерпінням чекають клієнти.

 
SONY DSC
 

– Нашій Вірі Михайлівні конкуренції серед листонош ніхто не складе, – з посмішкою характеризує свою підлеглу начальник Бригинцівського поштового відділення Олександра Сирай, – таких чесних, відповідальних і працьовитих людей нині мало де знайдеш. Гарт у неї ще той. 36 років на бойовому посту, як кажуть. Було, покинула нас кілька років тому: взимку послизнулась на велосипеді, впала, сяк-так добралась до відділення. Каже: «Все, пишу заяву». То ми без неї намучились. Нова листоноша виявилась не чистою на руку, непорядною, то жителі Карасинівки усією
громадою просили: «Поверніть нам Михайлівну!» Дякувати Богові – погодилась. Мені важко навіть уявити, що буде, коли Віра Михайлівна залишить роботу. А воно до того йде, бо роки беруть своє. Та, сподіваємось, вона ще з нами попрацює якомога довше.

 
SONY DSC

Слухаючи свою начальницю, Віра Михайлівна Василенко перебирає газети і тільки скромно посміхається.

 

– Шура Петрівна мене зовсім захвалила. Ще загорджуся на старості років. А гординя – то гріх великий. Коли щось робиш – то роби на совість. Так мене в дитинстві батьки вчили. За їхніми настановами і живу. І не для того, щоб дякували, а щоб власне сумління не мучило. Не зобижаю людей ні словом, ні ділом, і вони до мене ставляться доброзичливо.

 

Таке життєве кредо Віри Василенко. І такі принципи вона сповідує все своє життя. Так було і в молодості, коли працювала у колгоспі спочатку ланковою, а потім дояркою. І коли допомагала чоловікові-кіномеханіку.

 

– Ми як одружились з моїм Григорієм Яковичем, то він мене одразу забрав до себе помічницею. Спочатку квитки на фільми продавала, а потім він мене навчив, то вже й сама кіно крутила. Їздила моторкою у сусідні села. Дружно ми з ним жили. 55 років разом. Самі хату збудували, сина і доньку виростили, дочекались онуків. Чоловік мені також допомагав, коли я вже на пошту пішла працювати. Шість років минуло, як не стало мого Яковича. Залишилась сама у хаті. Діти в Києві. Бачимось не так часто, бо у них своїх турбот вистачає. Уся моя компанія вдома – це корівка Калинка, котики і собачки. Улюблениця Люся (її син привіз зі столиці) – наче людина. Я до неї балакаю, а вона слухає. Так і живемо.

 

Найстарша листоноша Чернігівщини Віра Михайлівна Василенко, яка в дитинстві уже пережила воєнне лихоліття, більш за все мріє, щоб у країні нарешті настали мир і спокій. А ще жінка не уявляє свого життя без пошти.

 

– Як не поїду день на роботу, то вже мені так кортить, – зізнається листоноша, – вихідний – як каторга для мене. Швидше б він закінчився, думаю, щоб заздалегідь поїхати до Бригинців, дочекатись поштової машини, посортувати кореспонденцію. Була молодша, то встигала і траву покосити біля відділення. Зараз уже не сила. Але без діла все одно не сиджу. Бо у русі – життя.

 

Кожен новий день починається для нашої героїні однаково: впоралась вдома, на велосипед – і до Бригинців. Пошта кличе. Тож, безперечно, старість Віру Василенко вдома не застане.